Просто смерть

  Мабуть прийшов такий період, коли мені захотілося написати про смерть. Багато не писатиму, бо зараз написала на ця тему кілька сторінок, а потім все витерла. Це не те.

 Загалом люди про смерть не задумуються. Хоча не сперечаюся – в кожного бувають періоди, коли ця тема стає актуальною. Мене до цієї теми мабуть підштовхнула смерть реальної людини, мого друга.

 В цьому записі я не хочу писати про життя після смерті, змушувати когось покаятися в гріхах абощо. Це, звісно, справа кожного: в що він вірить і чи вірить взагалі. Але одне залишається спільним для всіх: людину більше не повернути. Не буде посмішки, не буде сміху, не буде сліз і слів, не буде подиху і не буде мрій. І байдуже що ви зробите зараз, сьогодні або через місяць – нічого вже не зміниться. Можливо смерть змусить вас плакати або впасти в депресію... В голові з*являтимуться питання: "а чи не було в цьому й моєї вини? Чи не завдав(ла) я цій людині болю, якого можна було б уникнути?". Особисто мене такі питання мучили кілька днів. Хоча, ніде правди діти, вони мучать мене і зараз, але трохи рідше. Багато згадалося такого, про що вже давно забулось. І багато було знайдено причин забрати частину чиєїсь провини собі.

Але цей пост для мене має трохи іншу місію. Просто хочеться спонукати когось задуматися про те, що він робить. І може навіть не через те, що він сам або сама відповідатиме за це після власної смерті(чого ніхто не знає напевно.... та і кожен бачить це по своєму), а через те, які муки він або вона готує в першу чергу для себе. І, до того ж, іще при житті.

"єдине, на що мені залишається сподіватися, це те, що мене розуміють правильно"(с.)